Справа за позовом про незаконне звільнення працівника у зв’язку з добровільним вступом на військову службу



У квітні 2017 р. Особа_2 звернулася до суду з позовом до приватного підприємства фірми «Нотек» (далі — фірма) про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Позовна заява була мотивована тим, що її було прийнято на військову службу за контрактом в особливий період і на неї розповсюджуються гарантії, встановлені статтею 119 КЗпП, а саме: на час військової служби за нею зберігаються місце роботи, посада та середній заробіток. Незважаючи на це, відповідач після укладення Особою_2 контракту на проходження військової служби від 28 лютого 2017 р. у той же день звільнив її з роботи на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП.

З урахуванням наведеного, Особа_2 просила суд визнати незаконним та скасувати наказ директора фірми від 28 лютого 2017 р. № 196-К про її звільнення з роботи у зв’язку з добровільним вступом на військову службу за контрактом, поновити її на роботі за професією водія вантажного автотранспорту та стягнути з відповідача середній заробіток за час вимушеного прогулу. Рішенням районного суду від 11 липня 2017 р. позовні вимоги Особи_2 було задоволено, а наказ директора фірми від 28 лютого 2017 р. № 196-К про звільнення Особи_2 з роботи за професією водія вантажного автотранспорту у зв’язку з добровільним вступом на військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП визнано протиправним та скасовано.

Особу_2 було поновлено на роботі за професією водія вантажного автотранспорту з 28 лютого 2017 р. та стягнуто на її користь середній заробіток за час з моменту звільнення в розмірі 9890,50 грн, а також вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення суду першої інстанції було мотивоване тим, що звільнення позивача було незаконним, оскільки за ним як таким, що прийнятий на військову службу за контрактом, зберігаються, у тому числі, місце роботи, посада і середній заробіток. Ухвалюючи рішення у справі місцевий суд керувався положеннями частини третьої статті 119, статті 235 КЗпП, Закону України «Про оборону України» від 6 грудня 1991 р. № 1932-ХІІ (далі — Закон № 1932), Закону України «Про мобілізаційну підготовку та мобілізацію» від 21 жовтня 1993 р. № 3543-ХІІ (далі — Закон № 3543), Закону України «Про військовий обов’язок та військову службу» від 25 березня 1992 р. № 2232-ХІІ (далі — Закон № 2232).

Рішенням апеляційного суду від 23 листопада 2017 р. рішення районного суду від 11 липня 2017 р. було скасовано й ухвалено нове рішення, яким Особі_2 відмовлено в задоволенні заявлених позовних вимог про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу, а також вирішено питання про розподіл судових витрат. Рішення апеляційного суду було мотивоване тим, що на момент укладання позивачем контракту про добровільний вступ на військову службу часткова мобілізація не проводилася, оскільки завершилася 17 серпня 2015 р., особливий стан не був запроваджений, як не був оголошений і воєнний стан, а тому вимоги позивача є необґрунтованими.

Укладання військового контракту особою, що не була призвана на військову службу під час мобілізації, в особливий період, не передбачає збереження гарантій, визначених статтею 119 КЗпП. У грудні 2017 р. Особою_2 до Вищого спеціалізованого суду України з розгляду цивільних і кримінальних справ було подано касаційну скаргу на рішення апеляційного суду від 23 листопада 2017 р., у якій вона просила скасувати рішення апеляційного суду від 23 листопада 2017 р. та залишити в силі рішення районного суду від 11 липня 2017 р., посилаючись на неправильне застосування апеляційним судом норм матеріального права та порушення норм процесуального права.

Доводи особи, яка подала касаційну скаргу, були обґрунтовані тим, що апеляційний суд повно та всебічно не з’ясував обставини справи та дійшов необґрунтованого висновку про необґрунтованість заявлених позовних вимог. Апеляційним судом не взято до уваги наявності кризової ситуації в державі та дію особливого періоду. Вісімнадцятого грудня 2017 р. касаційну скаргу Особи_2 на рішення апеляційного суду від 23 листопада 2017 р. було передано до Верховного Суду, а 26 січня 2018 р. фірма подала відзив на касаційну скаргу, в якому вказувалося на її необґрунтованість та безпідставність.

Двадцять восьмого травня 2018 р. ухвалою Верховного Суду справу за позовом Особи_2 до фірми про поновлення на роботі та стягнення середнього заробітку за час вимушеного прогулу призначено до судового розгляду в порядку спрощеного позовного провадження без повідомлення учасників справи за наявними в ній матеріалами. Частинами першою та другою статті 400 Цивільного процесуального кодексу України від 18 березня 2004 р. № 1618-IV (далі — ЦПК) визначено, що під час розгляду справи в касаційному порядку суд у межах касаційної скарги перевіряє правильність застосування судом першої або апеляційної інстанції норм матеріального чи процесуального права й не може встановлювати або (та) вважати доведеними обставини, що не були встановлені в рішенні чи відкинуті ним, вирішувати питання про достовірність або недостовірність того чи іншого доказу, про перевагу одних доказів над іншими.

Суд касаційної інстанції перевіряє законність судових рішень лише в межах позовних вимог, заявлених у суді першої інстанції. Згідно з положенням частини другої статті 389 ЦПК підставами касаційного оскарження є неправильне застосування судом норм матеріального права чи порушення норм процесуального права. Перевіривши доводи касаційної скарги та матеріали справи, колегія суддів дійшла таких висновків. Судами встановлено, що Особу_2 наказом від 11 квітня 2016 р. № 164-К було прийнято на роботу до фірми за професією водія вантажного автотранспорту.

Двадцять восьмого лютого 2017 р. Особа_2 уклала з Міністерством оборони України в особі командира військової частини контракт про проходження військової служби у Збройних силах України строком на три роки. Наказом директора фірми від 28 лютого 2017 р. № 196-К Особу_2 було звільнено з роботи за професією водія вантажного автотранспорту у зв’язку з добровільним вступом на військову службу на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП. Вказаний наказ Особа_2 отримала рекомендованим листом 1 квітня 2017 р., що підтверджується копією відповідного поштового конверта.

Згідно з частиною третьою статті 119 КЗпП (у редакції, чинній на момент виникнення спірних правовідносин) за працівниками, призваними на строкову військову службу, військову службу за призовом осіб офіцерського складу, військову службу за призовом під час мобілізації, на особливий період або прийнятими на військову службу за контрактом, у тому числі шляхом укладення нового контракту на проходження військової служби, під час дії особливого періоду на строк до його закінчення або до дня фактичного звільнення зберігаються місце роботи, посада і середній заробіток на підприємстві, в установі, організації, фермерському господарстві, сільськогосподарському виробничому кооперативі незалежно від підпорядкування та форми власності й у фізичних осіб — підприємців, у яких вони працювали на час призову.

Таким працівникам здійснюється виплата грошового забезпечення за рахунок коштів державного бюджету України відповідно до Закону України «Про соціальний і правовий захист військовослужбовців та членів їх сімей» від 20 грудня 1991 р. № 2011-ХІІ (далі — Закон № 2011). Із змісту вказаної вище норми трудового законодавства вбачається, що для вирішення питання про наявність прав та гарантій, передбачених нею, правове значення мають види військової служби, її підстави, терміни дії особливого періоду, початку та завершення мобілізації, демобілізації та наявності кризової ситуації, що загрожує національній безпеці.

Визначення засад оборони України та підготовки держави до оборони, порядок та підстави призову на військову службу, умови її проходження, правове регулювання соціального та правового статусу військовослужбовців визначаються Законом № 1932, Законом № 3543, Законом № 2232, Законом № 2011 та указами Президента України й іншими підзаконними актами. Відповідно до статті 1 Закону № 3543 особливий період — період функціонування національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, Збройних сил України, інших військових формувань, сил цивільного захисту, підприємств, установ і організацій, а також виконання громадянами України свого конституційного обов’язку щодо захисту Вітчизни, незалежності та територіальної цілісності України, який настає з моменту оголошення рішення про мобілізацію (крім цільової) або доведення його до виконавців стосовно прихованої мобілізації чи з моменту введення воєнного стану в Україні або в окремих її місцевостях та охоплює час мобілізації, воєнний час і частково відбудовний період після закінчення воєнних дій.

Мобілізація — комплекс заходів, здійснюваних з метою планомірного переведення національної економіки, діяльності органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на функціонування в умовах особливого періоду, а Збройних сил України, інших військових формувань, Оперативно-рятувальної служби цивільного захисту — на організацію та штати воєнного часу. Мобілізація може бути загальною або частковою й проводиться відкрито чи приховано.

Демобілізація — комплекс заходів, рішення про порядок і терміни проведення яких приймає Президент України, спрямованих на планомірне переведення національної економіки, органів державної влади, інших державних органів, органів місцевого самоврядування, підприємств, установ і організацій на роботу та функціонування в умовах мирного часу, а Збройних сил України, інших військових формувань, оперативно-рятувальної служби цивільного захисту — на організацію мирного часу (ст. 1 Закону № 3543).

Особливий період закінчується з прийняттям Президентом України відповідного рішення про переведення всіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу. Згідно зі статтею 1 Закону № 2232 військовий обов’язок установлюється з метою підготовки громадян України до захисту Вітчизни, забезпечення особовим складом Збройних сил України, інших утворених відповідно до законів України військових формувань, а також правоохоронних органів спеціального призначення та Державної спеціальної служби транспорту, посади в яких комплектуються військовослужбовцями. Військовий обов’язок включає: підготовку громадян до військової служби; приписку до призовних дільниць; прийняття в добровільному порядку (за контрактом) та призов на військову службу; проходження військової служби; виконання військового обов’язку в запасі; проходження служби у військовому резерві; дотримання правил військового обліку.

Відповідно до частин першої та другої статті 2 Закону № 2232 військова служба є державною службою особливого характеру, яка полягає у професійній діяльності придатних до неї за станом здоров’я і віком громадян України, іноземців та осіб без громадянства, пов’язаній із обороною України, її незалежності та територіальної цілісності. Час проходження військової служби зараховується громадянам України до їх страхового стажу, стажу роботи, стажу роботи за спеціальністю, а також до стажу державної служби.

Проходження військової служби здійснюється, зокрема, громадянами України — у добровільному порядку (за контрактом) або за призовом. Загальні умови укладення контракту на проходження військової служби визначені статтею 19 Закону № 2232. Рішенням Ради національної безпеки та оборони України «Про невідкладні заходи щодо забезпечення національної безпеки, суверенітету і територіальної цілісності України» від 1 березня 2014 р., яке введене в дію Указом Президента України від 2 березня 2014 р. № 189/2014, констатовано виникнення кризової ситуації, яка загрожує національній безпеці України та вимагає необхідності вжиття заходів щодо захисту прав та інтересів громадян України, суверенітету, територіальної цілісності та недоторканості державних кордонів України, недопущення втручання в її внутрішні справи.

Судами встановлено, що позивач уклав контракт на проходження військової служби у Збройних силах України після 2 березня 2014 р. строком на три роки. Як випливає зі змісту частини третьої статті 119 КЗпП, поширення гарантій щодо збереження місця роботи законодавець не ставить у залежність від виду контракту, а лише умову, що такі гарантії надаються особі в разі виникнення кризової ситуації, що загрожує національній безпеці, а саме: під час мобілізації, на особливий період. Рішень про повну демобілізацію всіх призваних під час мобілізації військовослужбовців та переведення всіх інституцій України на функціонування в умовах мирного часу Президент України не приймав.

Суд апеляційної інстанції вказаного не врахував. Відповідно до частин першої та другої статті 235 КЗпП у разі звільнення без законної підстави або незаконного переведення на іншу роботу працівник повинен бути поновлений на попередній роботі органом, який розглядає трудовий спір. Під час винесення рішення про поновлення на роботі орган, який розглядає трудовий спір, одночасно приймає рішення про виплату працівникові середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Ухвалюючи рішення, суд першої інстанції, на підставі доказів, поданих сторонами, правильно виходив із того, що позивач уклав контракт про проходження військової служби у Збройних силах України під час кризової ситуації, що загрожує національній безпеці України, і останній як військовослужбовець несе службу особливого характеру під час дії в державі особливого періоду, а тому користується пільгами, передбаченими статтею 39 Закону № 2232 та частиною третьою статті 119 КЗпП.

Із урахуванням положень частини другої статті 235 КЗпП місцевий суд, визнавши незаконними дії та рішення роботодавця про звільнення позивача, дійшов обґрунтованого висновку щодо наявності підстав для стягнення із відповідача на користь позивача середнього заробітку за час вимушеного прогулу. Таким чином, суд першої інстанції дійшов правильного висновку про порушення відповідачем прав позивача, гарантованих частиною третьою статті 119 КЗпП. Колегія суддів погодилася з висновками суду першої інстанції, оскільки звільнення працівника з підстав, не передбачених законом, або з порушенням установленого законом порядку свідчить про незаконність такого звільнення та тягне за собою поновлення порушених прав працівника. Згідно з нормами статті 413 ЦПК суд касаційної інстанції скасовує постанову суду апеляційної інстанції повністю або частково й залишає в силі судове рішення суду першої інстанції у відповідній частині, якщо встановить, що судом апеляційної інстанції скасовано судове рішення, яке відповідає закону. Отже, Верховний Суд постановив, що касаційна скарга Особи_2 підлягає задоволенню.

Правовий коментар

У ситуації, що розглядається, було незаконно звільнено працівника, який вступив на військову службу за контрактом, на підставі пункту 3 статті 36 КЗпП. Ця норма справді міститься в КЗпП, але на час дії особливого періоду під час мобілізації вона не застосовується незалежно від того, чи призивають працівника чи він добровільно укладає контракт про військову службу або переукладає його. Як бачимо, суди всіх інстанцій підтвердили факт заборони звільнення за пунктом 3 статті 36 КЗпП за таких обставин. Необхідно також пам’ятати, що в разі звільнення працівника за пунктом 3 статті 36 КЗпП під час особливого періоду останній не лише з легкістю виграє трудовий спір про поновлення на роботі, а ще й роботодавець повинен буде виплатити йому середній заробіток за час вимушеного прогулу. Також звертаємо увагу, що статтею 265 КЗпП встановлені фінансові санкції в 10-кратному розмірі мінімальної заробітної плати, визначеної законом на момент виявлення порушення, за кожного працівника за недотримання гарантій, передбачених для працівників, які залучаються до виконання обов’язків, встановлених, зокрема, Законом № 3543 та Законом № 2232. Такі гарантії діятимуть на весь період мобілізації, доки Президент України не підпише указу про скасування особливого періоду. Крім того, згідно зі статтею 41 Кодексу України про адміністративні правопорушення від 7 грудня 1984 р. № 8073-X за згадані порушення законодавчих норм передбачено накладення адміністративного штрафу на посадову особу підприємства в розмірі від 50 до 100 нмдг (від 850 грн до 1700 грн).